<------>

Нація без релігії гине, а церква мусить служити нації

 

Ярослав СТЕХ

,,Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, – і нею багато хто ходить. Бо тісні ті ворота і вузька та дорога, що веде до життя,- і мало таких, що знаходять її.’’ (Євангеліє від Матея. 7.13.)

Всі ми добре розуміємо цю притчу і знаємо, що церква є зверхною формою релігійного змісту, який становить синтезу моралі вірних. Віра не виключає науки, але не дозволяє кожному на свій лад інтерпретувати суперечні погляди, які стали догмою від Берестейської унії в нашій УГКЦ, яка вистраждала неволю і підойнялися на самі вишини, звідкіль невидко перегородок  між вірними і нацією. Дуже часто ми не знаємо власної історії, тобто причин і наслідків Берестейської унії, становлення нашої церкви і національного відродження при її допомозі. Одже віра становить синтезу, нашої УГКЦ в якій ми зростали із нею ми ідентифікуємося вповністю. Наша Церква своїми моральними догмами вона нас споювала і споює зі середини й настроює нас психічно і нерозривно з нею духовно співжити. Особливо в ХVI ст. під час занепаду православної церкви, перехід верхів на протестантизм, або католицизм, наступала разюча польонізація, недостача освіти – все це тривожило свідомих національно людей і в результаті того 1596 р. на Берестейському Соборі прийнято Берестейську унію. Відомо, що в першій половині ХV ст. навіть Ягело (хрещений православним) став ревним католиком. За його наказом у православних відобрали збудований ще князем Володимиром Ростиславичем кафедральний собор у Перемишлі і в дикий спосіб з наругою викидають з підземеля собору кості й домовини, людські останки перемиських князів і собор перебудубали на костьол. За тим самим сценарієм в наш час на українських етнічних земля у Польщі така сама наруга і глум відбувається над могилами українських воїнів УПА, що полягли за волю України. З цього виникає який наші вірні принимали і принимають удар за ударом за приналежність до своєї віри. Незважаючи на те, наші вірні з повною посвятою захищали свою релігійну традицію.

Пригадаймо, в яких трудних умовах принималася УГКЦ серед наших вірних. Для прикладу перемиська єпархія перейшла на греко-католицький обряд -1692 р. львівська – у  1700 р. луцька -1702 р.  а  львівська Ставропільгія у 1708 р. Головною причиною такого сповільненого прийняття було те, що Польща поперала прийняття унії і при тому мала на увазі свої полонізаційні наміри і тому народ з настороженням принимав греко-кастолицький обряд. Коли глибоко замислитися над цією темою було це унікальне явище у світовому маштабі. Початки були вкрай трудними. Загально національна, як і релігійна  свідомість народу була слабкою, але поступенно ця свідомість зростала. Ще за Австрії. єп. Лев Шептицький, що сміло боронив права  українського народу, домігся  у цісаревої Марії Тереси в 1774 р. щоб  при церкві св. Варвари у Відні 1692 р. відкрити духовну семінарію, відому під назвою ,,Barbaraeum’’. Самя ця семінарія стала своєрідним фундаментом, на якій зростала і зміцнювалася наша УГКЦ, яка  з трудом, але систиматично стала проводити свою місійну працю. Поступенно випусники семінарії стали ширити Боже слова і закладати церкви, допомагали розвивати українськомовне шкільництво, створювано культурно-освітні організації, молодіжні, жіночі і дитячі, які в стислому зв’язку з духовенством провадили спільну усвідомлюючу працю. Згодом цей позитивний рух зміцнили такі велетні, як митр. Андрей Шептицький,  єп. І. Снігурський, Блаженіший Й. Спіпий та  ряд інших, які стали головним ядром зміцнення УГКЦ. Одночасно в закріплені нашої церкви надзвичайно велику роль відограв о. Маркіян Шашкевич з своєю ,,Руською трійцею’’ з Яковим Головацьким і Іваном Вагилевіичем, які у великих труднощах все таки видали ,,Русалку Дністрову’’ народною мовою. У цьому виданні намагався перешкодити родимий яничар о.Михайло Левицький, який прямо  писав свої протести до альманаху ,,Зорі’’, щоб зупинити видання ,,Русалки Дністрової’’ в українській мові. Так тоді, як і тепер трапляються подібні слабодухи, які не доцінюють рідної мови в церковному житті, деякі намагаьться,  щоб навіть Літургію та провіді голосити в  чужій нам мові. Рідна мова завжди була тим ланцюгом, який приковував церкву до її духово-земних та релігійних завдань. Без них церква відривається від дійсности, поринає в абстракцію, затирає різницю між формою і змістом і творить грунт для сектанства.  Не можливо собі уявити ,,пастиря без стада’’, як душпастиря без вірного народу.

Така єдність є запорукою розвитку, вірні якже часто ідентифікуються з УГКЦ і це смертельно непокоїть, тих які були і залишаються нашими релігійно-національними ворогами. Проти такої єдності виступив Шарон-Королевським (1878-1959), який прибрав собі псевдо «Кіріл Королєвскій», (француз за походженням), який написав  скандальну статтю «Уніятизм»  французькою мовою і видана її в бельгійському видавництві «Irenikon» на початку 1927 року. Її зміст виявився настільки провокаційним, ксенофобським та пашквільним, що вона була заборонена Ватиканом до використання і її було вилучено обігу за примиження нашої віри. Від часу полемічної літератури, а особливо ,,Треносу’’ (1610) Мелетія Смотрицького,  поява цієї статті  Шарона-Королєвского впровадила скрайний несмак з своїм терміном «уніятизм», яким найбільше використовує  Російська православна Церква. Цей пашквіль служить противникав нашої церкви, для її приниження. Вперше  ідеї  цього твору уповні використано на Львівському псевдособорі в березні 1946 року. Цим підступним псевдо собором, зневажено церкви, освячену кров’ю незліченної кількості героїчних мучеників та ісповідників, котра й надалі залишається джерелом нашої віри і побожності мільйонів українських греко-католиків. Отець Г. Костельник (1886-1948), уважав о. Королевського за своєрідний авторитет, у свому виступі він неодноразово покликається на о. Королевського, говорячи, його славами, що «гострого ліку люди не приймають радо» («Нива», 1928 р., стор. 3-5). Однак це не був  лік, а прямо кажучи це була отруя, яка усипляє і убиває духове життя. Гавриїл Костельник перебуваючи у Львові пітримував тісні контакти з Шароном-Королєвскім. Зрештою повна дискридитація Костельника ілюструє його статтявиникає заміщена у пресі в середині 1930-х років. Так, у статті «Наша доля», поміщеній у ч. 44 газети «Мета» за 1934 рік, Костельник відверто писав: «Очі цілого світу звернені нині на СРСР, весь світ свідомий того, що в огні російської революції вирішується майбутність усіх народів і держав – родиться нова душа, новий лад суспільного життя. І як нині російська революція промінює на цілий світ, так само будуть промінювати на цілий світ її позитивні наслідки духовного та соціяльного характеру». Це чисто брехливий цинізм автора.

Саме в ці роки Україна лежала напівжива, розтерзана і знекровлена страшним большевицьким голодовим ґеноцидом, а Костельник співав «осанна» лютим катам нашого народу! Одже над тим трагізмом варто глибоко замислитися так над минулим, як і глянути тверезо на сьогодення та на майбутнє. Особливо наша доба висуває цілий ряд запитань, які потребують чесної і справедливої відповіді на ці ключові проблеми нашої Церкви, нації і рідної мови. Визначна українська поетеса Ліна Костенко пише: ,,Нації вмирають не від інфаркту, спочатку їм відбирають мову.’’ Як бачимо руками Костельника і йому подібних, а зокрема представників РПЦ підсилених чекістами 10 березня 1946 р.псевдособор у Львові довів до лікбідації УГКЦ, яка формально відновила свою діяльність щойно на передодні відновлення Української Державности. Протягом десятиліть проти духовінства і вірних не припинялися переслідування. Найболючішим моментом є те, що і в наш час появляються різні матеряли, які своїм змістом не діють оптимітичних надій. Як на мене вкрай неприємне враження зробила стаття ,,Літургія в діаспорі: виклики та перспективи’’ автором якої є Даниїл Галадза. Ця стаття в новітній формі сервує  нові провокативні пропозиції для нашої церкви і вірних. Автор свою статтю замістив в авторитетному журналі ,,Патрярхат’’, який свою видавничу історію почав виходити з травня 1967 року, тобто у цьому році журналові виповнилося пів століття. Першим редактором цього почитного журналу був Степан Процик, а відтак Василь Пасічник, Леонід Рудницький, Михайло Топорович і найбільш мені запам’ятався  талановитий  головний редактор Микола Галів, а вже після нього журнал видається вУкраїні м. Львові. Всі редактори журналу дбали за пристиж журналу і він завжди був для вірних УГКЦ – живою іконою та головним духовним дороговказом. Автор статті свідомо, чи припадково пішов слідом за ідеологами Королівським і Костельником впроваджує радянський космополітизм в нашу церкву. Він між іншим пише:   ,,Виглядає, що УГКЦ, є Церквою лише для однієї конкретної етнічної групи або Церквою, яка не цікавиться тим, що відбувається в суспільстві, в якому вона перебуває.’’ Дальше він пропонує ,,мовляв в усіх церквах УГКЦ поза межами України повинна бути принаймі одна єктенія, молитва або читання місцевою мовою та намагатися богослужіння провадити місцевою мовою.’’

Прочитавши ці думки, мені пригадуються повоєнні роки у Польщі, коли категорично заборонялося в нашому греко-католицькому обряді провадити богослужби. Саме в 50-х рр.тоді з тюрми повернувся проф головний Вікарій (Польщі) о. Василь Гриник до Перемишля. Йому поляки запропонували, якщо ви будете провадити Літургії в польською мовою (тобтоп місцевою), тоді віддамо вам церкву. Коли о. В. Гриник категорично відмовився від цієї зловісної пропозиції, вони вимагали, щоб хотяй проповіді  були голошені в польській мові. Його відповідь звучала так, – краще буду служити Літіргії в стодолі українською мовою, але ніколи не буду проповідей голосити в польській мові на наших богослужбах УГКЦ. Отець В. Гриник відомий Великий Богослов і надзвичайна унікальна особистість, яка безмежно любила Бога і Україну. Такі провідні священики родяться рідкісно. Українські святині діаспорні розкинуті  в широкому світі, залишаються для українців тими амбасадами, в яких не тільки вірні моляться, але в церквах наша молодь пізнає себе і творить нові українські сім’ї і продовжує наше духовно-національне життя вдіаспорі. На цю тему гарно відповідає Публій Овідій Назон, один з найвидатніших римських поетів, що жив в Римі, тому поверх 2000 років назад. Овідій з наказу  римськогоі цісаря Августа був засланий над Чорне Море в надбережну колонію Томи. Там він написав свої найвизначніші твори ,,Скорбні елегії’’ та ,,Листи з Понту’’. Коли питали у Овідія, чим пояснити, що він хоч живе далеко від Риму, зберіг  римську мову, він відповідав: ,,Римлянин, який виїжджає в далекі краї змінює підсоння, а не душу’’. Одже за Овідієм не дозвольмо нікому кушлявити нашої душі. Так УГКЦ, як і в ній наша українська мова є безцінним скарбом для вірних. Проти нашої мови виступають ідеологи російські, уворські та деякі інші вороги нашої нації. Патріарх Й. Сліпий відновлював синодальний устрій УГКЦ боровся з опозицією внутрі нашої церви. він говорив не тільки про патріархат, а й виголошував такі гасла: «Єдність Церкви і народу», «Синод – помісність – патріархат». Прикро згадувати, але нещодавня зустріч у Гавані папи Франциска й Московського патріярха Кіріла і підписана ними декларація збурила широкий загал духовенства та вірних УГКЦ. Зокрема,  її 25 пункт  вірних не вдовільняє, ось його фрагмент: «Метод «уніатизму», притаманний минулому, в значенні приєднання однієї спільноти до іншої, відриваючи її від своєї Церкви, не є способом, що дає змогу відновити єдність».

Патріярх Й. Сліпий залишив нам свій Батьківський і Пастирський Заповіт! … Щоб ви не зневірилися…” /Ів. 16, 1/, ,,Вірували  в Бога!…” /Ів. 14, 1/. І головне заповідаю вам: „Щоб ви любили один одного…” /Ів. 15, 12, 17/ та серед навчань Його Святий бесмертний Заповіт – патріарх Йосип кардинал Сліпий писав 8 років до самого відходу до Господа  у 92- літньому віці, який завершився в 1984 році. Підбиваючи підсумки цієї загальної статті, можна сказати словами Патріярха; ,,Віра без діл мертва, пам’ятайте, що нарід, який не знає або загубив знання свого минулого з його духовними скарбами, вмирає і зникає з лиця землі. Рідна наука окрилює народ до лету на вершини зрілого серед народів світу!’’ Кожен з нас повинен зрозуміти і служити вірно ідеалам, які ми успадковуємо від наших Великих вчителів і основоположників нашої УГКЦ.І тут слід пригадати, що 25 листопада 2017 р. у Києві під час ІІ Крайового пластового конгресу голова Пласту Станіслав Андрійчук та Предстоятель Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав підписали Меморандум про співпрацю. Це надзвичайно цінна ініціятива, так для Пласту, як і нашої Церква. Спільними зусилями будуть підготовляти волонтерів для роботи із молоддю, розроблятимуть нові освітні програми та курси. Підтримуватимуть вже наявні пластові осередки. Отець і Глава УГКЦ зазначив, що йому надзвичайно приємно перебувати в такому середовищі. Він згадав про свої відвідини пластового табору «Сокіл», а також про те, який внесок зробив митрополит Андрей Шептицький для цієї організації.  Пригадаймо, висловлені слова; «Митрополит Андрей Шептицький розумів, що Пласт − це є дуже важливий спосіб виховання української молоді. Тому Церква повинна зробити все для того, щоб допомогти нашим молодим дівчатам і хлопцям стати справжніми людьми, християнами і великими українцями в широкому розумінні! Можна сказати, що мрія Андрея Шептицького була втілена. Адже з тих пластунів зростали і вийшли провідники нашого народу, герої національно-визвольних змагань», − зазначив Предстоятель.За його словами, він погоджується з тезою про те, що Пласт є дитям Церкви, а християнський світогляд є в основі методики Пласту. «Я б дуже хотів, щоб ця співпраця розвивалася в ключі взаємної допомоги й підтримки. Тоді кожен залишається собою, але працюють всі разом. Ми навіть на міжконфесійному рівні можемо опікуватися Пластом», − наголосив Предстоятель, відповідаючи на запитання відвідувачів заходу.

Такий підхід наповняє оптимізмом і нагадує слова святого Ігнатія Лойола, який сказав слідуючу фразу: ,,Моліться так, ніби все залежажить тільки від Бога, але працюй так, ніби все залежить тільки від тебе.» До речі, ці слова дуже любив Блаженніший Любомир Гузар і повторював їх усім, хто приходив до нього. За ним повторюймо і ми молитву  в набожності подяки за Рідний Край, нашу Церкву та щоб усі ми скріплені вірою могли бути більш об’єднані  в нашій церкві рідною мовою, щоб на нашій землі запанував мир. Як дуже потрібна ця щира молитва і коструктивна праця, особливо тепер, коли котиться на нашій землі воєнна заверюха, від якою гинуть невинні люди. Папа Павло Іван ІІ вчить: ,,Не відрікайся імені свого народу, ані його історичного досвіду, бо то  його власний корень, його мудрість, хоч і гірка, але це чинник йоно слави. Пам’ятай про те, що куди не кине тебе доля, ти завжди маєш право, аж до кінця своїх днів, залишитися членом  свого народу. Це надзвичайно великий привілей, але також і великий обов’язок перед кожною людиною.’’

Ярослав Стех

 

 

 

 

Related Post

Генеральним консульством України в Нью Йорку прийнято рішення про запровадження з 1 січня 2018 року системи електронного запису на прийом

Шановні громадяни України! Як вам відомо, Генеральне консульство України в Нью-Йорку вже третій рік поспіль успішно оформлює паспорти громадянина України…