Press "Enter" to skip to content

75 років тому

Український народ повинен погодитися з непорушністю кордонів, як це було ухвалено Гельсінськими угодами 1976 року. Але теперішній демократичний польській уряд повинний прикладати зусилля для повернення, принаймні, комунальної власності, культурних центрів, храмів та подібного до української польської громади.

У 1939 р. згідно з пактом Молотова-Ріббентропа СРСР та нацистська Німеччина розділили частину Східної Європи, зокрема велику Польщу. У результаті західноукраїнські землі, що раніше перебували під польським колоніальним правлінням, були захоплені російськими більшовиками. Хоча польська влада в Західній Україні протягом останніх двадцяти років у міжвоєнному періоді була обтяжливою, аби не сказати більше, Радянський Союз запровадив новий рівень терору зі швидкими вироками, вбивствами, арештами та депортаціями до Сибіру. Німці увійшли на територію України у 1941 році демонструючи власний вид репресій. Однак, коли німці почали втрачати війну, Радянський Союз повернувся в Західну Україну в 1944 році. Населення Західної України на цьому етапі добре розуміло, чого очікувати від своїх попередніх переслідувачів. Багато хто почав тікати до Західної Європи.

У 1944 році радянський лідер Йосип Сталін, який поставив у Варшаві лакейський прихильний йому комуністичний уряд і розмежував кордони між в майбутньому оформленою  Польською Республікою маріонеткою і СРСР, поступився відносно вузькою ділянкою землі, відомої під назвою “Закерзоння”, від назви демаркаційної лінії Керзона, традиційно української землі, своєму новому польському комуністичному союзнику.

У 1944-1947 роках ця територія стала пеклом для українського корінного населення. Тобто сімдесят п’ять років тому Сталін та його варшавські союзники запровадили програму етнічного чищення, яка проголошувала процес «добровільної» репатріації поляків із Західної України, що входила до складу СРСР, до нової польської тоді вже уявленої держави та українців з Польщі, включаючи західноукраїнські землі тепер під поляками, до СРСР.  Фактично було дуже мало “добровільного” в цьому процесі. Багато українців у «Закерзонні» були змушені «добровільно» погодитися на репатріацію до СРСР.

Репатріація завершилася десь пізньої осені 1946 року. Те, що відбулося приблизно через півроку, було відкриттям дійсних причин репатріації та грубою новою спробою завершення геноциду українців. Незважаючи на вимушену репатріацію, у Закерзонні залишилося більше ста п’ятдесяти тисяч українців. Українські повстанці, тобто Українська Повстанська Армія  не були придушені. Польський комуністичний уряд був розчарований. У зв’язку з цим, нахабно використовуючи пряму мову «нарешті вирішити українське питання» у своєму таємному указі який сьогодні вже відомий, комуністичний польський уряд 28 квітня 1947 року почав переселяти всіх українців на північно-західні території Польщі. Виселення почалося раненько, а  переселення було здійснено спеціально, як було наказано, щоб не було концентрованих густонаселених українських громад. Це була відома Акція «Вісла». Близько 140 тисяч українців було переселено.  Багато українців було ув’язнено в концентраційному таборі колишньому Освенцимі або вбито, зокрема, українське греко-католицьке духовенство та інтелігенція для того щоби обезголовити населення.

У 1944 році в новій Польщі на етнографічній території України було близько 700 тисяч корінних українців. До кінця 1947 року їх практично не було. Землю «Закерзоння» оселили поляки. Етнічне очищення, геноцид українців у Польщі, здавалося, було виконано. Деякі польські президенти сучасної Республіки вибачились за “Віслу” як і польський Сенат, тільки не сучасний правий режим і  польський Сейм. Про репатріацію яка почалась ще 1944 року та забрала більшу частину українського населення поки що не було визнано ні вини поляків ні висловлено вибачення. поляками

Сьогодні в Польщі налічується близько двох мільйонів українців, багато тимчасових працівників, оскільки Польща має одну з найбільш динамічних економій Європи. Незважаючи на історичні розбіжності та теперішній відносно шовіністичний поворот польського уряду, Польща є одним з найстаріших союзників сьогоднішньої України, сьогодні включаючи Раду безпеки ООН, де Польща в даний час є непостійним членом. Багато хто охарактеризував цей новий українсько-польський альянс як просто зручний і можливо не щирий бо – Росія – спільний ворог і тому цей альянс трохи вимушений. Якою б не була мотивація, урок тут полягає в тому, що історичні вороги повинні і можуть навчитися ладити.

Український народ, котрий проживає на теперішній польській території через розмежування кордонів 1944 року, повинен погодитися з непорушністю кордонів, як це було ухвалено Гельсінськими угодами 1975 року. Але теперішній демократичний польській уряд повинний прикладати зусилля для повернення, принаймні, комунальної власності, культурних центрів, храмів та подібного до української польської громади. Дуже мало було зроблено в цьому відношенні, по суті тільки символічно.

Що ще важливіше, польський уряд має зробити крок вперед, щоб захистити українців від будь-якого нападу з боку дезінформованого чи тенденційного правого крила суспільства проти українців у Польщі. Це не просто правозахисна справа. Це функція освіти. Визнання злочинів, вчинених проти українців у Польщі, хоч і колишньої комуністичної Польщі, але яка включала значні складові польського суспільства, включаючи польську католицьку церкву, пройшла б великий шлях до загоєння старих ран. Польське суспільство має бути поінформовано про те, що українці серед них – друзі та політичні союзники, а не ізгої або історичні вороги.

Україна повинна вести себе так само і запропонувати польській громаді в Україні та польській католицькій церкві допомогу та підтримку. Українці в Польщі та поляки в Україні не є загрозою для суверенітету будь-якої країни. Насправді кожна етнічна група є інтегральною і корисною частиною даної держави. 

18 лютого 2019                                           Аскольд С. Лозинський

Mission News Theme by Compete Themes.
Bitnami