<------>
Всеволоду Саленкові 95!

Всеволоду Саленкові 95!

Всеволод Саленко
Всеволод Саленко
Саленко Всеволод – українець в душі і за походженням, американець за паспортом. Куди б не закинула його доля, через усе життя він проніс відданість ідеї незалежності України й відновлення української суверенної держави. Пройшов шлях від простого робітника до керівника Українських Кредитівок в Америці. За час перебування на посаді Президента Кредитівки підняв оборотні кошти  від 3,5 мільйонів до 110 мільйонів доларів. Його ім’я займає достойне місце серед українців, які сприяли і сприяють розвитку українського політичного, громадського, культурного та релігійного життя в діаспорі.
19 вересня нашому шанованому співвітчизнику виповнилося 95 років. Газета долучається до привітань численних друзів і вітає його з ювілеєм!

– Пане Всеволоде, Ви все своє свідоме  життя живете інтересами України і українців. Маєте нагороди за активність у відстоюванні інтересів України і українців не тільки від українських організацій в Америці, але й особисті подяки від першого Президента України Леоніда Кравчука, від Міністерства закордонних справ України, від громадських українських і американських організацій. У чому витоки Вашого патріотизму? Адже Ви навіть народилися за межами України. Ваші батьки, можливо, полишили тут великі маєтки і статки, і тому Ви хочете повернутися за ними? Або маєте родичів в Україні і за них переживаєте? Що рухає Вами?

– Ні статків, ні маєтків мої батьки не мали, хоча й не були жебраками. На рахунок родичів не можу щось певне сказати – думаю, що маю. Мама була одиначка у сім’ї, а в родині батька було п’ятеро братів і одна сестра.  Але я їх не знаю. Доля розвела. Пам’ятаю, що батько жалів за рідним братом, який залишився на Вінничині бо не зміг виїхати. Упереджуючи можливе переслідування за свого брата (мого батька), який був у війську Петлюри, мій дядько навіть змінив прізвище – з «Саленко» на «Саленков». У мене в Україні є багато друзів і однодумців, з якими єднає душу небайдужість до долі історичної Батьківщини.

– Дивлюся Вашу коротку біографічну довідку, а в ній стільки подій, і всі свідчать про Вашу соціальну успішність. Переймаєшся думкою, що Ви весь час по життю йшли переможною ходою. Або Вам Ваше таке успішне майбутнє підготували і забезпечили Ваші батьки. Чи це так?

– Як би ж то. Ні мені, ні моїм батькам протореного шляху не випало. Моя мама рано залишилася сиротою, її виховувала бабуся. З дому ні мама, ні батько, як я сказав вже, не були багатими.

– А як Ваші батьки опинилися за кордоном?

– Батько, коли проголосили вільну Україну, відразу перейшов на бік Української Народної Республіки, воював під прапорами Петлюри. А у 1920 році, після поразки у боротьбі з більшовиками, не мав іншого виходу, як разом з іншими старшинами армії Петлюри  покинути Україну. Так батьки, які на той час тільки побралися, опинилися на вимушеній  еміграції у Польщі.  Але більшовики бачили небезпеку в українських патріотах навіть тоді, коли вони знаходилися за кордоном новоутвореного СРСР. Тому Радянська влада висунула вимогу до уряду Польщі – заборонити проживання військових армії Петлюри у прикордонних з Радянським Союзом областях (воєвудствах).  Мої батьки разом з іншими родинами інтернованих військових змушені була переїхати у Західну Польщу.  Спочатку поселилися у місті Щелково, де я й народився, а в 1929 році їх перемістили під місто Каліш, до Української Станиці.

– Назва селища, де Ви поселилися – «Українська Станиця» – навіває думки про те, що там мали бути й інші українці. Яким було життя інтернованих родин на польських теренах?

– Українська Станиця… Розумію Вас, за цією назвою хочеться уявити мальовниче поселення з традиційними українськими фіранками на вікнах. Але та станиця була інша. Серед чистого поля стояли  огороджені колючим дротом залишки бараків колишнього  табору для військовополонених першої світової війни. В ньому поселили інтернованих вояків Української Народної Армії, разом з родинами. Щоб Ви розуміли, що означає термін «інтернований», трохи поясню. Це людина, обмежена у певних правах. І не ув’язнена, і не вільна.  Пересуватися вільно можна було тільки по дозволу для переміщення  у певній географічній зоні Польщі. Була суворо заборонена поява інтернованих на східній частині території Польщі, де вона межувала з СРСР. На роботу поселенців також не приймали. Як і положено у таборі, була загальна кухня, де інтерновані отримували 2 рази на день гарячу їжу і один бідний сухий пайок. Недоїдали, виживати в таких умовах було складно. Люди хворіли, багатьох скосив туберкульоз. Треба сказати, що трохи краще жили генерали – їм виплачували, з поваги до чину, невелику суму грошей як державну пенсію. Тому хто як міг, так і влаштовувався, аби вижити.

У нашій родині було так. Моя мама мала неабиякий художній хист, вона малювала картини. Вона гарно малювала – як зараз, пам’ятаю її барвисті узори з яскравими квітами на чорному сатині. Картини подобалися, і швидко розкуповувалися польським населенням. А батько брав у знайомих художників образи і продавав їх, подорожуючи ровером (велосипедом – прим. авт.) по тій території, де дозволялося їздити інтернованим. Тим і жили.

– Якою мовою спілкувалися у станиці між собою інтерновані?

– Зазвичай українською і польською. Але у нашій родині було дещо інакше. Бачите, моя мама була наполовину росіянка, у неї вдома в дитинстві практикувалася російська, тому і нас здебільшого вживалася російська і польська.

– А хто ж навчив Вас української, і звідки Ваша відданість Україні і українському?

– Українська станична громада тісно єдналася. На мій погляд, громадське життя Української станиці того періоду достойно детального вивчення і викладу у історичних книгах. Це була політична еміграція, і всі вірили у незалежність України і мріяли повернутися додому. Підтримувався український дух у громаді і родинах, виховували дітей на всьому українському, хоч це було ой як непросто. Українська Станиця мала свою громаду, свою школу, театр, православну церкву, свою власну поліцію. Батьки все зробили для того, щоб діти, які зростали поза межами історичної Батьківщини, виростали патріотами України і були свідомими свого українства. Старші розказували у школі дітям про героїчні будні громадянської війни, багато уваги приділялося вивченню історії України.  Ми дійсно росли патріотично налаштовані і горді свого українського походження. Щоденно у церкві звучала молитва:

Боже Великий, Творче Всесильний
На нашу рідну землю споглянь….
…Дай Україні славу і волю
Силу, і славу, волю і власть.

Оцю пошану до України і українського брали з собою у світи. З цим виживали, з цим і живемо.

Коли Україна стала незалежна  – я плакав. Не скажу, що я тонкосльозий, але плакав.

– А звідки у Вас знання англійської мови? А які-небудь  інші мови знаєте?

– Я народився у Польщі. Тому моя польска – від народження. Російською і українською – впереміж – спілкувалися у родині, з поваги до мами.  Вона у мене була росіянкою. Але між російською в родині завжди були вживані українські фрази і слова.  Батько завжди наголошував, що ми – українська родина. Тому, коли нас переселяли, ми поїхали в українське селище. І там була українська школа: викладання і позакласне спілкування було тільки українською.  Моя українська – вона з таборової школи.

Коли гітлерівська Німеччина напала на Польщу, м. Каліш і прилеглі землі стали німецькою територією. Та частина польської території, на якій знаходилося наше селище, була залучена до Німеччини, і постала необхідність вивчити німецьку мову, бо вона стала державною.  Мусили розмовляти німецькою. А англійську я вивчав спочатку у гімназії, як іноземну. Вже згодом, у Мюнхені, закінчив Мадрідський мовний інститут англійської мови. Викладав у гімназії англійську мову студентам. І в Америку приїхав, знаючи англійську.

– П’ять мов! Чи це у Вас схильність до мови, чи це є щоденна праця?

– Впевнений, що і одне, і друге. Але я б зауважив ось на чому. Без праці над собою, без розвитку здібностей успіху у чомусь досягти достатньо складно. У Америці є популярним вислів: «На вершину успіху не доїдеш ліфтом. Маєш підніматися ще й сходами.»

– А от кажуть, що мову швидше вивчити вже там, як переїдеш. Чи варто обов’язково вивчити наперед мову. А вже потім їхати?

– Звичайно, мова вчиться швидше, коли нею щодня користуєшся. Але їхати без знання мови і борсатися  у власній мовній німоті – то заздалегідь прирікати себе самого на багато труднощів. Тут кажуть так: незнання мови карається відсутністю грошей. Без мови йдуть на працю до колишніх співвітчизників, і ті платять набагато менше, чим у американських сім’ях. Без мови важко повноцінно інтегруватись у культуру країни перебування, зрозуміти звичаї і побут народу, куди ти приїхав.  Скільки доводилось бачити наших емігрантів, які живуть, ідеалізуючи минуле життя за принципом: «Негода в ріднім краї краща за сонце на чужині», висміюючи і лаючи «їхні» звичаї та побут, виправдовуючи власні негаразди приказкою «Нема в житті щастя».

– Розкажіть, будь ласка, про Ваше життя в Америці на початках.

– Приїхав у Америку, було 10 доларів у кишені.  Це приблизно зарплата  за один день. Мінімум платня тоді була 85 центів за годину. Пішов підробляти. Не мав помешкання. Влаштувався двірником – дали помешкання  в три кімнати. Нас було троє – дружина Ліда, я і мама, а батько помер ще у Мюнхені. Але я не хотів залишатися в Америці в ролі прибиральника. Мріяв про більше. Пішов робочим на фабрику, я знав німецьку, а власником був німець. Платили більше, але майже всі гроші йшли на квартиру, бо нас полишили житла, коли я покинув роботу двірника.

Нас на три тижні прийняв друг –  добра  людина, українець, який на довгі роки став  товаришем. У нього самого була тільки одна кімната. Спали так: моя Ліда з його дружиною, я з ним, а мама окремо. Поверталися по команді – щоб не злетіти з ліжка. Потім знайшли помешкання, бо з цим було непросто. Недороге, погано опалюване – на більше не вистачало. Бувало інколи так холодно, що ковдра примерзала до стіни.

На фабриці працював 2,5 роки. Потім пішов на курси конструктора-кресляра. Вчився півроку. І пішов у велику фірму, там працював за місячну платню, не погодинно.  А вона банкротувала через три роки, і я зразу знайшов роботу електромеханіком. І довгі роки там працював, від 58-го до 70го року. В 70-му ця фабрика переїхала на Флориду, за півроку нам дали платню наперед (скоротили з виплатою). Я за ці та накопичені раніше гроші тоді відкрив власну фірму.

– Дорога до швидшого успіху емігранта за кордоном – через що вона пролягає?

–    Птаху Бог дав крила, а людині – розум. Маємо ним правильно користатися. Бо кажуть, що не така вже й велика перевага — мати жвавий розум, якщо не маєш вірності думки. Досконалість годинника, наприклад, не в його швидкій ході, але у вірній ході.  Потрібно правильно оцінювати свої можливості, ризики і перспективи. Бути менш вразливим такими чинниками, як болючість соціальної меншовартості, коли шановані спеціалісти, з освітами (інколи з декількома), спеціалізаціями та регаліями інколи змушені сприймати як дар роботу низькокваліфіковану; бути фізично готовим до ненормованого робочого дня; часто гірших, чим залишили в Україні, умов побуту, які й здалеку не схожі на сімейні; відірваність від родини, і ще до багато дечого, з чим стикаються емігранти у чужомовному середовищі. Зі спостереження можу сказати, що готовність до таких випробувань робить їх невеликими рівчаками, через які люди переступають і йдуть до кращого життя. А хтось топить у них долю.

– Пане Всеволоде, а коли Ви почали відчувати себе американцем?

– Ніколи. Був і є українцем. Маю американське громадянство, поважаю закони цієї країни. Почуваюся повноцінно соціально, економічно і культурно. Але завжди ідентифікую себе з українцями і Україною. Я гордий скрізь сказати – що я є американець українського походження. Мій син і внуки теж.

– Як Вам вдалося досягти таких висот у бізнесі і соціальному положенні? Що допомагало?

– Направленість думок на успіх, здоровий аналіз любої ситуації, навіть, здавалося б, на перший погляд безнадійної. Здоровий спосіб життя. Я ніколи не пиячив, не палив.  Ні, це не означає, що я не бував у компаніях, не святкував зі спиртним, але не було такого, щоб я вживав у системі, або ж соромився за свою поведінку при цьому.

– Ваше ім’я у 2005 році було внесено до Національної книги пошани “National Register’s Who’s Who in Executives and Professionails” як одного з визначних керівників у своїй справі, який є гордістю нації. Мені сказали такі цифри, як характеристику Вашої успішності у бізнесі. Коли Ви стали Президентом кредитівки у 1978 році, кредитівка мала 3,5 мільйони доларів активів, а коли у 2004 пішли з посади – на цей момент кредитівка мала оборотних коштів 110 мільйонів доларів.  Ви – людина без спеціальної економічної освіти. Як це Вам вдавалося  – приймати вірні рішення і правильно орієнтуватися у економічній нестабільності країни?

– Так, ми росли в деяких роках навіть по 15 мільйонів на рік. Сьогодні справи у кредитівок не найкращі. Зараз у банках дають такий мізер на проценти, що чи в банках гроші тримати, чи дома в шухляді – то виглядає як таке саме. Для того, щоб вижити, українські кредитівки виплачують дещо більші відсотки на депозити, чим в більшості американських банків. Тому сьогодні всі українські кредитівки збереглися і існують.

– А мені трохи хотілося б запитати Вас не про основні віхи життя, а про дещо тонке, суто людське. Наскільки велике місце займало у Вашому житті родинне життя?

– Родинне життя – це основне, на що має орієнтуватися людина. Якщо людині хочеться йти додому після роботи – родина відбулася. Особисто про себе можу сказати, що де б я не був,  мені завжди хотілося додому.

– Так хочеться запитати… Не сприйміть за неетичність. Стільки спокус у вільному американському житті. Фінансова незалежність, високе соціальне положення. Напевне ж, були жінки, які заглядалися на Вас?  Як Ви ставитесь до вірності у шлюбі?

– Якщо чоловік одружений, має шанувати матір своїх дітей. Я своїй дружині обіцяв при одруженні, що я до кінця життя її не лишу. Були, мабуть, як у кожного, і якісь непорозуміння, але я знав, що ця родина для мене є єдиною, і іншої я шукати ніколи не буду.

Сьогодні, як її немає, я багато що переоцінюю. Боляче, бо багато чого не поцінував вчасно, не сказав люблячих слів, а вона кохала мене до останніх днів свого життя.

– Знаю, що з Вашої ініціативи збудована православна церква у Glen Spey. У Вашу ідею тоді ніхто не вірив, бо у цьому невеличкому поселенні на той час вже була греко-католицька церква, а православних – всього чотири родини. Як Вам вдалося здійснити свою мрію?

– Тому що мріяли. На той час я мав там хату. Коли було спекотно, або у вихідні, ми їхали, як то кажуть, у гори. У неділю йшли на Божу службу, але церква там була греко-католицька. Ні, ніхто нас не утискав, але ми звикли до трохи іншої обрядовості, то я й запропонував збудувати свою, православну церкву. На початках ідея сприйнялася як неймовірна. Але мене підтримав Василь Барка, наш знаменитий український письменник, поет, він жив там. А всього, дійсно, було чотири православних родини на все поселення. Окрім Василя Барки, ще Манойло Арсеній, Григорій Журавель і родина Демидовичів. Ми всі складалися, але то не ті гроші були, щоб на церкву вистачило. Будували всім світом, як то кажуть. Писали і повідомляли про будівництво друзям, знайомим і просто збирали гроші серед людей. Багато вклали в церкву Євген Филипів з Бафало, Костянтин Варварів з Вашінгтону, Володимир Кулішенко з Нью-Джерзі, Микола Чорний з Нью-Йорку, була велика допомога з Каліфорнії – вже забулися деякі імена, але вони значаться у історії будівництва церкви. Збудували – за 15 років, але ж таки є церква. Перші 12 років я особисто був головою будівельного комітету, а потім передав справу у руки місцевої родини. Постала церква, почали гуртуватися люди біля неї. І зараз там достатньо чисельна православна громада.

– Ви вже стільки років є головою парафіяльної управи Катедри Святого Володимира, що на 82-й вулиці у Нью-Йорку. Як тут Вам працюється? Чим переймається громада?

– Праці чимало, громада гарна. Хотілося б назвати чимало імен, та раптом когось не згадаєш – щоб не образилися. Всіх шаную за відданість церкві, з багатьма пов’язує давня дружба, то є на службу щонеділі їду з приємністю у серці.

– Яким бачите майбутнє України?

– Україна повинна брати досвід з держав, які прогресують у своєму розвитку.

– Так було, і так, мабуть, ще довго буде: линуть українці у світи шукати кращої долі. Хоче людина переїхати в Америку – що вона повинна пам’ятати?

– Має дбати за здоров’я. Мусить бути культурною людиною, освіченою, демонструвати чужинцям, що вона є представником культурної працелюбної нації. Пам’ятати, хто вона. Де її коріння. Щоб не бути перекотиполем.  Де б не були – не втрачати зв’язку з історією країни. В Америці з шаною пишуть про себе люди: американець польського (ірландського, австрійського тощо) походження. Щоб не розгубити у збиранні на зеленому доларовому полі матеріальних скарбів вміння чути голос власної душі.

– З великої власної поваги і за дорученням української громади

ІНТЕРВ’Ю БРАЛА НАДІЯ БУРМАКА 

 

Related Post

Хто є Юля Тимошенко?

Хто є Юля Тимошенко?

На разі за деякими опитуваннями на президентських перегонах провадить Юля Тимошенко з приблизно 15% голосів, що на чотири відсотки більше…