<------>

До 40-річчя від смерті визначного письменника Юліана Тарановича

Ой верше, мій верше,
Мій зелений верше.
Уж мі так не буде, 
Уж мі так не буде,
Як… як било перше.
(Лемківська народна пісня)

Юліан Таранович

Говорити про Юліяна Тарновича, не можна окремо не даючи загальної характерристика про його рідний південно західний край українську етнічну територію, яка росташована в західній частині Карпат по обох схилах так званих Низьких Бескидів, що зветься Лемківщина. Східною межею якої вважають річки Уж і ліву притоку Сяну – Солинку, західною – Попрад з Дунайцем. Уся північна Лемківщина належить тепер до Польщі, а південно-східна (Пряшівщина) – до Словаччини, і лише східна смуга закарпатської частини цього етнографічного району  належить до матері України. У княжі часи Лемківщина належала до Київської Русі, Галицько-Волинського і Галицького князівств (північна частина). Багато століть цей край загарбували і шматували іноземні поневолювачі. Та найтрагічніше сталося вже  після Другої світової війни в наслідок злочинної змови  урядів Радянського Союзу та Польщі, які корінних  жителів лемків з території Польщі примусово депортували в Україну і розкинули їх  в різних місцях Галичини, Донбасу, півдня України, а навіть окремі родини попали поза межі Радянської Укрраїни. Протягом жовтня 1944 до серпня 1946, за даними польських джерел, до України (тоді – УРСР у складі СРСР) було переселено 482 тис. А згодом в наслідок радянсько-польського порозуміння урядів створено так звану  акцію «Вісла» 1947 р. – етнічну чистку західних груп українців, яка полягала на примусовій депортації українців карними польськими військовими загонами, які брутально і варварськими методами депортували всіх українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на ті території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 належали Німеччині. На 31.07.1947, за польськими даними, було переселено 140 575 осіб українців, ув’язнено в концтаборі Явожно 3800 чол., убито 655 чол., заарештовано 1466 членів українського руху Опору.  В результаті тих акцій 27 серпня 1949 року у Польщі урядовим декретом українців позбавлено права на господарства, з яких вони були виселені під час акції «Вісла» і на залишене там нерухоме майно. Щоб детальніше з’ясувати і вповністю осмислити Лемківський регіон, наведено інші етнічні українські регіони, які не посвоїй волі знайшлися в межах польської повоєнної держави і як вони в ній були трактовані. Лемківсько-український регіон серед інших вимінениіх  регіонів заслуговує на особливу нашу увагу. Тому, що лемківський етнос нетільки відмінний в своїй регіональній говірці, він також відмінний  в багатогранному  регіональному народному мистецтві, зокрема у відомих на весь світ співанках, це унікальний і неповторний прояв художнього обдарування наших лемків. Могутнє джерело їхньої мудрості і поезії. Лемки передавали і передають в своїх піснях свою неповторну любов, відгомін власних думок і почуттів, палкі прагнення до кращого життя, жити у вільній Українській Державі.

Можна сказати, що скарбниця чарівних мелодій, різноманітних ритмів, – пісня лемків була вірною супутницею їм на протязі всього життя. Різноманітні співанки лунають під час різних обрядів і свят, співали їх пастухи і лісоруби, співали ансамблі на кмонцертах. Співанки були розрадою народу і його зброєю на протязі багатьох поколінь.  Ці співанки змістом і формою подібні до загальноукраїнського фольклору, але їм властивий своєрідний неповторний  регйональний характер. Пісня в епіграфі статті ,,Ой, верше, мій верше…’’ висловлює біль, за тим що було і чи воно поверне? Жоден  регіон так сильно не  вдихнув в надра своєї душі  дивовижного патріотизму до своєї землі і гір, як це  вдихнули лемки. Наскільки близькі вони нашому серцю, вони найдальше віддалені від центру України, але її не зрадили. Вони не стали  ні венграми, ні поляками. Вони знають – що вони лемки, від слова ,,лем’’ і становлять складову частину українського народу на добре і на зле. Йдучи землею наших лемків, до нас говорять їхні покоління своєю дивовижною культурою, які залишили по собі чудові храми, що зачаровують і викликають повагу до таланту їх творців. Про все те, що так дороге цивілізованій людині убожнює у своїх писаних і мальованих творах Юліян Тарнович. Юліян Тарнович народився  2 січня 1903 р. у селі Ростайному (тепер пол. Rozstajne Ясельський повіт) на Західній Лемківщині неподалік місточла Дуклі, у родині парафіяльного священика Стефана Кот-Тарновича. У п’ятилітньому віці Юліяна помер батько. Від того часу починається для малого Юліана терниста доля, яку ділить разом з усією Лемківщиною. Мати з дітьми переїжджає до свого батька в Тарнавку, де хлопець під опікою дідуся закінчує місцеву Народну школу. Згодом Юліан живе в хаті Августина Кота в селі Чертіж, де й батько народився. Звідси пішки 4 км ходить у гімназію в Сяноці, яку відмінно закінчує. З твердою постановою вчитися, допомагати своєму народові, в 1921 р. подається до Львова, де записується на Український підпільний університет. Цей період свого життя описує пізніше в книжці «Український Академічний Дім у Львові», яка була видана в Торонто 1962 р. і присвячена світлій пам’яті брата Олександра, замордованого гестапо в Берліні. Одночасно активно включається в працю українського студентства. Допомагаючи консультаціями студентам, у яких багаті батьки, заробляє на прожиток і оплату навчання в університеті. Студії в цьому університеті продовжує до 1924 р. Навчаючись у Львові, він стає членом патріотичної  Української Військової Організації. Після закінчення юридичного факультету у 1928 р. повертається в Тарнавку, одружується з селянською дівчиною Анною Лазенгою в сусідньому селі Синява біля Риманова, де будує хату з наміром займатися сільським господарством. Тут народилися двоє синів – Мирон і Олександр, які скоро залишилися без батьківської опіки – воєнна хуртовина змусила Юліана Тарновича покинути рідну хату і податися в мандри, щоб не стати жертвою ворожих негібників.

Тарнович  подався жити серед убогого сільського народу, в селянській хаті, щоб показати тогочасній інтелігенції як можна з народом жити й працювати для його культурного піднесення. В 1928 р. почав дописувати до студентських підпільних видань, таких як «Неділя» і «Бескид». У 1929-1932 р. студіює у Торговельній академії у Львові. Уже в 1930 р. появляються на сторінках майже усіх українських часописів у Львові його нариси, новели, оповідання, рецензії та статті переважно на економічні та господарські теми. В 1933 р. вступає на філософський факультет Львівського університету, де навчається до кінця 1935 р. В 1935 р. став членом  Наукового товариства ім. Тараса Шевченка. Цей безмежно відданий патріот Лемківщини тісно пов’язує долю лемків з долею загальною Галичини. Коли ще у 1934 р. старанням Лемківської комісії при Товаристві «Просвіта» у видавництві «Українська преса» Івана Тиктора формувалася редакційна колегія часопису «Наш Лемко», Тарнович став його редактором. У цьому часописі «Нашому Лемкові» надає він український патріотичний характер (на противагу видаваній у Криниці русофільській газеті «Лемко») і редагує його до вибуху війни у 1939 р. Мені пригадуються  слава Тарновича з цього часопису,  де він писав: ,, Так як хліб насущий потрібен людині, до фізичного життя, так до духовного потрібна нам лемкам єдність з рідним народом України. Так як пам’ятає, кожен з нас ім’я свого батька і матері, так повинні ми пам’ятати ім’я українських  Святих і Героїв і ніколи не забувати, що ми корень українського народу, в якого дуже славна істуорія…’’. Був це заклик проти ворожих дій москвофілів. За Тарновича ініціятивою засновано  «Бібліотеку Лемківщини», в якій було надруковано сім його книжок. Писав тоді під псевдонімами: Юліан Бескид, Юрій Землян і Осип Журба. За переконання і активну патріотичну діяльність на Лемківщині його постійно переслідувала польська поліція, яка згодом ув’язнила і тривалий час перебував він у катівні у Березі Картузькій. Вийшовши з неволі  переклав він на українську літературну мову твори Єроніма Аноніма «Шибеничий верх», «Лихо на світі» і «Лемківська доля». Першим випуском «Бібліотеки Лемківщини» стала, історично цінна також сьогодні, вартісна праця Тарновича «Ілюстрована історія Лемківщини» (1936). Згодом появилися праці «Історичні пам’ятки в Західних Карпатах» (1936), «Верхами Лемківського Бескиду» (1937), «Лови на Лемківському Бескиді», «Сандецька земля і княжі городища» (1938), «Мова століть – Лемківщина в народних переказах» (1938) ,, Верхами Лемківського Бескиду’’ (1938); «Княже місто Сянік», «Українці в Керстурі й над Тисою-Нірешгаза», «Джерело сили нації» й ряд інших праць.

Після зайняття Львова совєтами зимою 1939-40 р. йому пощастило приїхати до Сянока, а звідси у квітні 1940 р. Юліан Тарнович виїжджає до Кракова, там же редагує «Народну Бібліотеку», в якій було надруковано його дев’ять книжок про Лемківщину. Між ними «20 років неволі Лемківщини під польським ярмом» та «Матеріальна культура Лемківщини». Тут також почав редагувати тижневик «Краківські Вісті». В 1941 р. після вибуху німецько-радянської війни повертається до Львова, де редагує шість тижневиків: «Рідна Земля», «Станіславські Вісті», «Тернопільський Голос», «Воля Покуття», «Стрийський Голос» і «Голос Підкарпаття». Пише літературні нариси і новели для щоденника «Львівські Вісті». У 1942-46 роках написав понад 500 літературних творів, з яких частина друкувалася німецькою мовою. За одну тільки книжку «Ілюстрована історія Лемківщини» йому місця на рідній землі вже не було. І він, залишаючи в Синяві родину, як і сотні-тисячі таких же як він, за любов до Батьківщини, змушений був податися на еміграцію в чужі, незнані йому краї.  У 1944 р. Юліан Тарнович опиняється у Празі, згодом у Відні, Мюнхені та Реґенсбурзі, де в 1946 р. засновує часопис «Українське Слово» і розбудовує велику друкарню, в якій видано понад 350 тисяч аркушів українських літературних творів, а також друковано матеріали і підручники для українських шкіл та тисячі особистих документів. У 1948 р. Тарнович переїжджає у Торонто в Канаді. Тут він у співпраці з владикою Борецьким починає видавати католицький часопис «Наша Мета» і редагує перший Шематизм Торонтонської єпархії. Від вересня 1949 р. до 1956 р. редагує двотижневик «Лемківщина», в 1957-1962 рр. – «Український Робітниик», від 1965 по 1970 – «Лемківські Вісті». Видав ряд календарів альманахів: у 1939 р. «Лемківський Календар», в 1941 – «Календар Українського Видавництва», у 1947 р. «Календар Українського Слова». Від 1965 до 1970 р. зредагував і видав 5 календарів «Лемківських Вістей». Під його наглядом вийшла друком епохальна праця д-ра Пастернака «Археологія України», д-ра Тисовського «Життя в Пласті» та Л. Мосендза «Останний Пророк». В 1964 р. видав великий альманах «У Христовім Винограднику» і «Чверть Століття на Владичному Престолі». А понадто Юліян Безкид видав книжку  в Торонто ,,На згарищах Закерзоння’’, яка складається з п’ять розділів, які написані на 128 еторінках. На вступі книжки автор розпочав книгу такими слова: ,,Важко сьогодні дати повну картину моральних і матеряльних втрат, заподіяних польсько-московськими руками на просторі всього Закерзоння- а дальше написано – вічна ганьба одним і другим, що вони вбивали безборонне українське насення на Закерзонні’’. З ранніх років Юліян Тарнович любив малювати і намалював олією біля трьохсот чудових лемківських церков, що зберігаються в музеї його імені в Торонто, який заснував і належно опікується ним Максим Маслей, довголітній лемківський і закерзонський діяч та голова ОЛК на Канаду.

Понадто пан М. Маслей у власному приміщенню колекціонує архівні  виданя УСКТ, що виходили з 1956 р.у Польщі. В розмірах статті не спосіб обговорити пару соток вузначних праць мисьменника і його художних картин. На завершення слід додати, що з нагоди 45-ліття його літературної праці 27.04.1975 р. Крайова управа Об’єднання лемків Канади влаштувала врочистий вечір з участю владики Ізидора Борецького. На цій урочистій зустрічі було відзначено, що  Юліян Тарнович для своїх сучасників та для наступних поколінь залишився зразковим українським патріотом, істориком Лемківщини, етнографом, фольклористом, громадським і культурним діячем, редактором, письменником і незвичайним митцем. Додаймо, що  лемківсько-українська громадськість по всіх краях у 2003 р. вшанувала 100-річчя від дня його народження Ю. Тарновича-Бескида. Помер Юліян Тарнович 28 вересня 1977 р. далеко від рідної батьківщини, найближчої сім’ї, спочив у канадській землі в Торонті і ця гостинна  земля  стала йому другою батьківщиною. Вічна  йому пам’ять!

Ярослав Стех

Related Post

Генеральним консульством України в Нью Йорку прийнято рішення про запровадження з 1 січня 2018 року системи електронного запису на прийом

Шановні громадяни України! Як вам відомо, Генеральне консульство України в Нью-Йорку вже третій рік поспіль успішно оформлює паспорти громадянина України…