Як наші упередження керують нами у бажанні підлаштувати результати під власне бачення

Др. Василь Тарас

І тут, я раптом відчув, що десь глибоко в серці я за квоти в навчанні. Дійсно, обмеження доступу суперталановитим азійським студентам, щоб лишилося місце таким як я, мені видалося цілком логічним.


І ще трохи про цікавості нашого мислення і про квоти. На власному прикладі. В англійській мові є такий вираз, Where you stand depends on where you sit. Тобто, позиція, на якій ви стоїте залежить від стільця, на якому ви сидите.

Ось ті самі квоти при вступі в ВУЗ (малий якраз поступає). Я проти квот. Я розумію, що певні сегменти популяції системно не мали доступу до доброї освіти, що погано для економіки і, в результаті, погано для мене.

Неможливість цілих етнічних груп отримати добру освіту не давала їм можливість зробити максимальний внесок в розвиток суспільства. Якщо серед них був, приміром, наступний Ейнштейн чи Маск, він все одно був приречений на чорноробочу кар’єру через неможливість отримати необхідну освіту. Та і просто обіймати посаду, яка б дозволяла бути більш продуктивним, чи навіть почати власний бізнес, без необхідної освіти й визнання (банками, приміром) дуже важко.

Плюс, таке відсторонення меншин від доступу до ласих шматків економіки створює революційну ситуацію. Власне, протести, що прокотилися, приміром, США в 1960-х (чи у 2020) є певною мірою реакцію на такий нерівний доступ.

Тому певні квоти на доступ до освіти (і посад) є цілком логічним механізмом збалансувати систему.

Але проблема в тому, що я (чи мій малий) в жодну квоту не потрапляємо. Тому “з мого стільця” різні квоти мені видаються злом. І я жадібно вишукую дослідження, котрі показують, що квоти й негативна дискримінація (affirmative action) не працюють і навіть шкодять самим же отримувачам квот (і нема проблем нагуглити десятки таких досліджень).

Тому я проти квот і за поступання лише по оцінках і результатах екзаменів.

Але ось проблема.

Минулого року розгорівся скандал з дискримінацією проти студентів-азіатів топовими ВУЗами США. Як виявилося, і все це підкріплено документами, всякі гарварди і стенфорди свідомо відмовляли студентам індійського, китайського і корейського походження навіть коли їх оцінки й екзамени були ідеальними.

Виявилося, що ці студенти настільки академічно успішні, що якби всіх їх відмінників взяти в ВУЗ, то там не лишиться місця іншим, в тому числі “білим чоловікам”. Тому гарварди і стенфорди обмежили їх квоту на користь інших національностей. До Верховного Суду дійшло, якраз розгляд.

І тут, я раптом відчув, що десь глибоко в серці я за квоти в навчанні. Дійсно, обмеження доступу суперталановитим азійським студентам, щоб лишилося місце таким як я, мені видалося цілком логічним.

І щоб не виникло когнітивного дисонансу, мій гнучкий розум почав вишукувати “логічні” пояснення, чому в цьому випадку квоти – це добре. Як от азіати насправді не розумні. Вони просто натаскують своїх дітей на тести, вони просто заставляють їх сидіти по багато годин за книгами, вони не пускають своїх дітей гратися і ганяти м’яча, а натомість пхнуть їх на всякі гуртки, скрипки, до репетиторів, і ще й дають додаткові вправи з математики й фізики понад домашні завдання.

Мій раціональний розум каже, що це і є запорукою академічного успіху і не логічно, що коли мій малий сидить за підручником – це навчання, а коли азіат – це муштра і натаскування на екзамен. Але серце моє злиться, коли їх батьки знаходять можливість заставити своїх дітей вчитися більше, а я ні – і тому обмеження доступу до такого бажаного місця в елітному ВУЗі для академічно-успішного азіата, щоб воно відійшло моєму “хорошисту” мені видається дуже навіть правильним.

Парадокс.

А взагалі, насправді ці “квоти” діють досить логічно, якщо комусь цікаво. Вони аж ніяк не вимагають, щоб на посадах (чи в університетах) расова чи гендерна композиція співробітників чи студентів відображала їх відсотки в суспільстві. Приміром, ніхто не вимагає, щоб було рівно 49-51 чоловіків і жінок (чи який там саме розподіл в суспільстві). Чи рівно 12.2% афроамериканців чи 3.1% геїв, як їх є в популяції.

У ВУЗах при прийомі на робту професорів, приміром, це виражається у рекомендації, що якщо топ 2 кандидати абсолютно ідентичні у своїй кваліфікації і придатності до роботи (приміром, однакова освіта, однакова кількість публікацій, однакова оцінка якості викладання і т.п.), то при всіх інших рівних, дати перевагу жінці.

Я був в комітеті з найму на роботу щось 8 разів, щось 4 рази керівником комітету, і всі рази у нас був явно сильніший кандидат по об’єктивних показниках, і ми брали саме його, незалежно від статі, національності, чи інших соціальних характеристик. Десь в половині випадків це були “білі чоловіки” і ніхто мені жодним чином не натякнув, що варто б вибрати жінку чи меншину.

Чи ті ж самі ненависні “голлівудські квоти”. Вони аж ніяк не вимагають, щоб рівно половина акторів були жінками, чи щоб відсоток акторів-меншин відповідав їх відсотку в загальній популяції. Ні, вони вимагають, щоб хоча б один актор першого ряду був етнічною меншиною, і хоча б ДВІ людини серед тих, що відповідають за кастинг, костюми, продукування, дизайн і т.п. були чи то жінками, чи то етнічними меншинами, чи то лгбт, чи то з обмеженими можливостями. І т.п. Це в рази менше, ніж їх сукупний відсоток в загальній популяції і, в принципі, вимоги досить мінімальні і далеко недостатні, щоб мати повне відображення сегментації в популяції.

І всеодно, мій стілець не потрапляє в жодну з цих квот, тому я проти. От якби квота вимагала певну кількість фільмів українською, тут я був би за.

Парадокс. У вас теж так? Чи де ви стоїте не залежить де ви сидите?

Image by StockSnap from Pixabay

Др. Василь Тарас ˗ Dr. Vasyl Taras,
Associate Professor of International Business

at University of North Carolina at Greensboro

Bitnami